Ми разом прожили 80 років… Кожного дня він прокидався перший і робив мені каву… Вже 20 днів я прокидаюся, а горнятка з кавою немає
– Як пройти в Горсовєт? Мені виписали премію на 100 років, а де забрати, не знаю. - звернулася до мене на вулиці ця бабця.
- Вам 100 років?
- Так.
- 100 РОКІВ?!!!
– Так. І 20 днів тому помер мій чоловік. Не знаю, для чого мені жити. І як жити. Ми 80 років були разом. Ну чого він мене не бив? Чому він був такий добрий і так любив мене, що я не можу без нього?
Ось така розмова відбулася між мною та пані Оленою, поки я її вела в Пункт звернень громадян на пл. Ринок.
Я її питала про війну, її роботу в госпіталі по костьолі, про радянські репресії, про дітей, внуків та правнуків.
Та вона ні про кого, окрім свого покійного чоловіка, не хотіла говорити. Про свою любов до нього і про те, як він її любив. Світлий розум, пам’ять, відмінний слух.
100 років жити на світі. 80 років разом. І 20 днів без нього.
Я плакала як дурна посеред пл. Ринок. Від чого?
Співчуття, захоплення, здивування? Ні. Я плачу від заздрості.
ЗАЗДРОСТІ до сторічної бабці…
Дай Бог кожному з нас таку ЛЮБОВ, такого ЧОЛОВІКА і 80 років разом.
Людмила Калабуха
