Перина. Розповідь, яка дарує надію…
Клімакс. Мені ж всього тридцять два?
Інка ледве стримувала сльози.
Чоловікові не кажіть, був би ще чоловік-то цей, де ж його взяти ?! Завершення функції, вона хіба починалася, ця функція? Треба вже змиритися з цим «все, дітей не буде». Слава Богу!
Соплі нікому не підтирати, капризи нічиї не виконувати, крики не слухати. Днями он діти як волали на дворі, грали так, що сусід з одинадцятого поверху у вікно виліз і лайкою аж закричав, як вони його дістали, і передражнив крики їх: «Ааааааа!»
Інка йшла по вулиці і плакала, думки одна за одною накручувалися і перетворювалися в сніжний ком, від якого ставало холодно на душі. Клімакс. Чоловіка немає. Дітей немає. Є 32 роки, пара одружених коханців, я ж думала, хоч для себе народити. Роки йдуть, цокає годинник, принца шукати вже ніколи. Туш розмазалася, розтеклася чорними «розводами». Якась бабуся простягнула їй серветку.
– А що?! Всяке буває, ось нещодавно … Під’їхав автобус, бабуся сіла і поїхала.
Бабуся, бабуся. У Інки теж була бабуся, жила в селі. Двоюрідна, як говорила мама. У маминого батька був рідний брат, це його дружина. Бабуся Маруся. Інка до неї не їздила вже років десять. Колись в дитинстві Інка їздила до бабусі Марусі та дідуся Степана щоліта. Дід Степан зустрічав дівчинку на пероні і ніс на плечах кілометра два до села.
У будинку дід Степан підходив відразу до ліжка і підкидав Інну на пухову перину, схожу на чарівну хмару. Інка падала туди, провалювалася, і миттєво забувала всі свої дитячі негаразди, – Її батько з матір’ю жили недружно, вічно сварилися… Дівчинці не вистачало тепла і уваги, перина це моментально компенсувала, – обіймала так ніжно, що ставало спокійно на душі.
Бабуся Маруся і дід Степан були людьми віруючими. Віра їх полягала в наступному: за все хороше ти потрапляєш в рай, а за все погане – до пекла. Добре й погане вони визначали самі.
– Так, так і є, в пеклі на ліжках перин немає, – погоджувалася з Інкою бабуся Маруся, укладаючи дівчинку ввечері спати, – В пеклі взагалі нічого хорошого немає, дівчинко моя, – ні їжі, ні телевізора, ні лазні; всі там плачуть і страждають …
Інка закривала очі і провалювалася в міцний сон. Їй снилася бабуся Маруся з крильцями, немов у ангела. Уві сні вона була маленькою і щупленький, хвацько укладала білі хмарки на чорні залізні ліжка, а дід Степан, як і раніше піднімав дівчинку на руки і підкидав з хмарки на хмарку …
– Триста вісімнадцятий до вулиці Стрельцова їде? – Інка прокинулася і зі словами «так, так» встигла забратися в автобус, а за нею чоловік, який звільнив її від сну спогадів. «Вирішено. Поїду в село », – думала Інка, дивлячись у вікно. Повз пропливали будинки, дерева, інші автобуси, машини, люди. «Всі там плачуть і страждають» фраза бабусі Марусі крутилася в голові. «Не хочу плакати і страждати. Полежу на перині і весь клімакс пройде », – Інка придумала сама собі метод лікування і посміхнулася.
– Триста вісімнадцятий туди не їде, на жаль. Нам треба з вами наступній зупинці вийти і пересісти на сімнадцятий трамвай, і через одна, дві, три … шість зупинок на електричку. – Як назвали? Назвали, кажу, як ?!
– Бабуся Маруся кричала в трубку так, що можна було розбудити не тільки сплячих за стінкою, а й жителів сусідніх будинків.
– Зв’язок хороший. Я тебе чую, бабусю, не кричи так голосно! – Інка намагалася заспокоїти бабусю Марусю.
– Назвали, кажу, як? Макар ?! Чую, чую! Гучний голосок, наша порода! – кричала бабуся Маруся, – Боже ж мій, радість яка, а ти казала «клімакс, клімакс, дітей не буде»! Чарівна перина, Іннусь ?! А? І я про що! Село-то, вона таке, в ньому як в раю, це у вас там, у міських, клімакс! Приїжджайте на Новий рік всі разом! Утрьох! Чекаємо!
