Спасибі вам, мамо!Зазвичай жінки скаржаться на своїх свекрух, але мама мого чоловіка – золота людина
Після закінчення педагогічного інституту я потрапила за розподілом у невеличке містечко. З кадрами там було сутужно, тому директор дуже зрадів молодому поповненню і призначив мене класним керівником 8-Б класу. Я зайшла у клас і невпевнено промовила: “Добридень, діти! Мене звати Оксана Яківна. Відтепер я читатиму у вас українську мову і буду вашим класним керівником”. Від неpвової напруги руки в мене тряслися, а обличчя зблідло. Клас зустрів мене веселим сміхом.
Я стала називати прізвища за журналом, знайомлячись із учнями. Кожен із них намагався якомога дотепніше пожартувати. Все це супроводжувалося гучним сміхом загалу. Коли дійшла черга до останнього учня Миколи Ярославченка, той підвівся і поцікавився: “Оксано Яківно, а ви заміжня?” “Ні, але це діла не стосується”, – я намагалася додати сталевих ноток у голос, але це в мене виходило не дуже гарно. І додала, щоб завтра прийшов у школу з батьками. “Свататися?” – фамільярно поцікавився восьмикласник, і клас знову вибуxнув реготом.
Скаржитися директору на учнів я не стала, але після роботи, повернувшись додому, довго плакала уткнувшись у подушку. На диво, наступного дня мій 8-Б неначе підмінили. Діти активно включилися в хід уроку, тягнули руки для відповіді. І більше ніхто не сміявся. Здавалося б, життя налагоджується. Та згодом з’явилися нові проблеми, пов’язані саме з Колею Ярославченком. Учень на уроці не зводив із мене очей, вкладав у зошити записочки з зізнаннями в коханні, на всіх позашкільних заходах не відходив від мене ні на крок. І хоча завжди допомагав і першим зголошувався збігати, куди потрібно, таке ставлення мене гнітило.
Більше того, на перервах і після школи, коли Коля проводжав мене додому під приводом допомогти піднести зошити, він називав мене Оксаною. “Яка я тобі Оксана? – злилася я. – Я для тебе Оксана Яківна!” “Це для інших ти Оксана Яківна, – зазирав мені в очі учень, – а для мене кохана Оксана. Ти тільки заміж не виходь, дочекайся, допоки я закінчу школу”.
Згодом я так звикла до свого учня-помічника, який допомагав мені не тільки в класі, але й вдома, завзято виконуючи будь-яку чоловічу роботу, що непомітно для себе перестала відчувати різницю у віці, а складала вона між нами аж 9 років. На новорічному вечорі Коля весь час запрошував мене на повільні танці. На нас навіть стали коситися інші вчителі. Після дискотеки учень, як завжди, вчепився мене проводжати, а вдома дістав із внутрішньої кишені куртки пляшку шaмпaнського. Випите вдаpило в голову нам обом, і ми стали близькими.
Коли широкий одяг перестав приховувати животик, мене викликав до себе директор і влаштував головомийку. Він так кpичав і обзивав мене такими словами, що й досі, коли пригадую це, у мене здригається душа. Наостанку наказав тут же писати заяву про звільнення і забиратися геть із нашого міста від гріха подалі. Я, ледь стримуючи сльози, скорилася.
Прийшла додому і стала збирати свій нехитрий крам у валізу. Раптом у двері хтось постукав. Відчинила. На порозі стояла Колина мама. Я знала її по батьківських зборах, вона частенько заходила у школу й просто, щоб поцікавитися успіхами сина в навчанні. Але тепер ситуація була протилежна – я почувала себе винною перед цією жінкою. “Син мені розповів про все, – сказала Марія Федорівна, пройшовши в кімнату. – Він кохає вас, Оксано. А раз так, я не хочу ламати йому життя і пропоную переїхати жити до нас”.
Що було далі, не хочеться пригадувати навіть зараз. Від нас відвернулися всі. Я ходила по вулицях з опущеними долі очима. Коли мені назустріч траплялися мами з дітьми, вони хапали своїх синочків за руку і тікали на інший бік вулиці, неначе боялися, що я зараз же накинуся на їхніх дітей і спокушу їх. У родини Ярославченків більше не залишилося ні рідних, ні друзів, але Марія Федорівна не переймалася цим. “Значить, це несправжні друзі були”, – говорила спокійно і продовжувала ставитися до мене по-материнськи.
Це вона порадила мені наpoдити другу дитину, щоб Колю не забрали в аpмію. А чоловік після закінчення 8-річки пішов у вечірню школу і влаштувався на роботу. Це вона змусила мене отримати другу вищу освіту, оскільки дорога в школу була мені перекрита назавжди. Вона залюбки няньчилася з онуками, коли ми з Колею працювали, навчалися чи відпочивали. Ми ніколи не сварилися і завжди підтримували один одного у скрутну хвилину. Я безмежно вдячна цій жінці за її розуміння, толерантність і душевну теплоту.
І навіть зараз, коли з тих стpaшних часів минуло вже 20 років, я дуже сильно кохаю чоловіка, адже він у мене молодий і гарний, а ті, хто засуджували нас і не віталися, відвертаючи голови при зустрічі, за цей час встигли вже розлучитися і не по одному разу, осиротивши дітей. У нас же в родині все гаразд і маю надію, що так буде іще багато-багато років. А все це, завдячуючи мудрості і далекоглядності моєї свекрухи.
Спасибі вам, мамо!
Оксана Ярославченко, Вінницька обл., “Саквояж”.
Опубліковано 21 грудня 2018 року
