Знайшла хлопчика на зупинці, який замерзав, а потім і маму його – в peaнімaції
Видно було, що хлопчина замерз, він зіщулився і притискався до бічної стінки зупинки. Моє серце не дозволило мені пройти повз, я була зобов’язана поцікавитися, що цей нещасний робить тут в такий час.
– Привіт! Як тебе звати?
– Женя
Хлопчик злякано підвівся.
– Женю, а що ти тут робиш так пізно? Автобуси то вже не ходять.
– Я прийшов маму зустрічати … вона завжди приїжджає з роботи на автобусі, а сьогодні ось ще не приїхала.
– Милий мій, а може вона вже вдома і шукає тебе? Раптом пішки прийшла сьогодні?
– Ні, вона завжди на автобусі. Затрималася, напевно, у неї роботи багато.
– Так автобусів сьогодні більше не буде. Наступний тільки завтра вранці. Іди до дому.
– Я боюся один вдома ввечері, раптом мама не прийшла.
– Ходімо, я тебе проводжу, перевіримо вдома мама чи ні.
Женя взяв мене за руку своїми крижаними долоньками, і ми пішли. Будинок хлопчика був досить далеко від зупинки, хвилинах в десяти ходьби. Через руку я відчувала, як хлопчик весь тримтить. Знявши з себе куртку, я накинула її на плечі Жені.
– Спасибі, Ви така добра.
– Будеш цукерку?
– Буду, їсти хочеться.
Женя трохи зігрівся і з’їв кілька цукерок, які мені вдалося знайти в сумці. І ось ми прийшли. Хлопчик дістав з-за пазухи ключ на мотузочці і відкрив двері в квартиру. Скрізь було темно, як видно, мами хлопчика вдома не було. Мені було незручно заходити в чужу квартиру, але довелося, треба було розшукувати матір дитини.
– Женю, а як звуть твою маму?
– Світлана Михайлова.
– Зараз я спробую пошукати її.
Я дістала телефон і стала дзвонити в усі міські лікарні. Набираючи номер за номером, я втрачала надію, далі залишалося дзвонити тільки в мopги, але в останній міській лікарні мені відповіли, що так, кілька годин тому з інcyльтом до них поступила жінка, Світлана Ігорівна Михайлoва за наявним при ній паспортом.
– Женю, Женю!
Хлопчик майже вже засинав у кріслі, але швидко стрепенувся від мого вигуку.
– Я, здається, знайшла твою маму! Давай, одягай що-небудь потепліше, поїдемо!
Поки Женя збирався, я зателефонувала своїм домашнім, що б і мене не оголосили в розшук, а потім викликала таксі. Ми приїхали в лікарню. Женя був сильно наляканий і заплакав, коли в приймальному покої нам сказали, що Світлана зараз в зуфнімфції і до неї не можна.
– Розумієте, це потрібно і нам, і вам, інакше мені доведеться звернутися в поліцію. Потрібно впізнати жінку, яку ми шукаємо, може бути це і не вона, а просто тезка.
Медсестра викликала чергового лікаря, пояснила йому ситуацію, і він дав дозвіл пройти в зуфнімацію нам з Женею на кілька хвилин. Світлана була дуже погана, але одразу впізнала сина і спробувала щось сказати. Хлопчик тримав матір за руку і тихенько плакав.
– Світлана, Вам є з ким залишити сина? Я відвезу куди скажете.
Жінка заперечливо похитала головою і на очах її з’явилися сльози.
– Ні, ні, не турбуйтеся! Вам не можна. Я заберу Женю до себе, з Вашого дозволу, і догляну за ним стільки, скільки буде потрібно. Мене звуть Катерина Соколова. Зараз я напишу Вам свій телефон і адресу, щоб ми були на зв’язку.
Світлана з вдячністю в очах кивала мені головою і намагалася щось сказати, але сили її були на межі. Я написала свої координати і поклала листок на тумбочку. Нам з Женею час було йти.
Уже за північ ми приїхали до мене додому. Я коротко пояснила заспаному чоловікові ситуацію і поклала Женю спати на дивані у вітальні. Наступні три тижні хлопчик жив у нас. Вдень з ним, як і з моїм трирічним сином, сиділа моя мама, а вечорами ми їздили в лікарню відвідувати Світлану. Жінка не переставала дякувати, але я ж не могла вчинити інакше.
