– Та от завтра в Москву їду, я туди вже два роки катаюсь. Генералу дачку строїм. Платить харашо. Хоч война йде, але ж діти їсти хочуть..
Після відвідин рідних країв повертаюсь в місто з важким тягарем. І мова йде не про сумки з дарами садів та городів. В рази важчий тягар моральний.
На людях, котрих знаєш з дитячих років, дуже яскраво видно одну характерну національну рису, яка, на мою думку, є однією з найголовніших наших бід.
Знаєте який народ найприскіпливіше дотримується християнських заповідей? Не повірите – українці. Адже отримавши у одну щоку, ми вперто підставляємо іншу.
В одній пісні воєнного часу було словосполучення “ярость благородная”. Мова йшла про те, що кожен житель СРСР повинен був ненавидіти окупантів цією самою ненавистю. Думаю, найбільший влив на перемогу над Гітлером мали ні генералісімус, ні жукови з конєвими, ні мільйони солдатських трупів, а саме ця благородна злість. Кожен, від доярки в тилу до бійця в окопі на передовій, ненавидів свого ворога так, як тільки фізично людина може ненавидіти.
Ми ж продовжуємо називати своїх ворогів – воріженьками.
Більшість з нас, після майже п’яти років війни, продовжує називати росіян братами. Ми не сприймаємо їх як ворога, ми не бачимо тотожності між Путіним і народом, що дав йому 80% голосів, ми не звертаємо уваги на російські опитування, які показують, що більше 50% “наших братів” вважають нас ворогами. Ми вперто шукаємо компроміс там де його бути не може.
Ми їх не звинувачуємо, ми не звинувачуємо їх вождя, ми не звинувачуємо наших колаборантів, наших запроданців минулих і нинішніх. А звинувачуємо ми в основному того – хто доклав усіх зусиль щоб новороська язва не пролізла далі Донецька та Луганська. Я свідомо не називаю його ім’я, щоб “свідки зради” мене не звинувачували в продажній журналістиці.
І такі компроміси у нас у всьому.
Стоїть камінний істукан картавого маньяка, що знищив мільйони українців. Хай стоїть, це ж історія. Звертаються до нас на російській – переходимо на російську. Аби був компроміс, аби на нас – не дай боже – не образилися.
Слухаємо музику і дивимось фільми та передачі виробництва окупантів. Нічого, пісні ж хороші. А те, що у нас є ”Русскоє радіо” FM, а немає українського – пусте. Зате “всьо будєт харашо”. Їздимо на гастролі в країну, яка щодня вбиває наших найкращих людей. Нормально – музика ж внє палітіки. Ходимо молитися до московських попів, колеги яких в ОРДЛО освячують ракети, що летітимуль в сторону української армії, а інші їх колеги називають війну громадянською і відмовляються відспівувати загиблих воїнів ЗСУ. Яка різниця в яку церкву ходити – бог же один.
Або ж якось так:
– Як поживаєш?
– Та от завтра в Москву їду, я туди вже два роки катаюсь. Генералу їхньому дачку строїм. Платить харашо. Хоч война йде, але ж діти їсти хочуть, треба їх вдіти, взути. В Україну тільки на празніки приїжджаю
– А чого зараз приїхав, свят якихось вроді немає?
– Брата в АТО вбили. Хоронив… В дєсантурі служив. Коли вже ця війна кончиться… Гр**бані політики. Компроміси у нас не тільки в розумінні того – як нам ставитися до ворогів, а й до внутрішньоукраїнської буденності.
На День Конституції ми травимо жуків, на День Незалежності – копаємо картоплю, на День пам’яті жертв голодомору – запускаємо феєрверки. Але день “ савєцкой армії” – то святе, то “дєнь мущін”. Наші вибори – суцільні компроміси: ми замість розумного вибору обираємо продаж голосу, замість прискіпливого аналізу віримо в дешевий популізм.
Ми пробачили більшість соратників Януковича, які піднімали наманікюрені руки за диктаторські закони. Нічого, це ж не наших рідних розстріляли на Майдані.
Ми пробачили Кравчука за передачу ракет, Кучму з Литвином за Гонгадзе, Юльку за багаторічну лапшу та фальшиву болячку, Ківалова за підтасовку виборів, Бойка за вишки, Олєжку за шалений фарт, Борислава за бурштин, Мосейчука за роль рєшали, Допу з Гєпою за Харків у триколорах і тд і тп.
Ми терпимо мураєвих, рабіновічів, червоненків, труханових, бондарєнок, вілкулів які на інтерах, ньюс ванах не соромлячись, без масок і не підбираючи слів працюють на знищення нашої держави. Кум Путіна нам теж не ворог.
Може і правильно так жити, але мені здається, що наша компромісність рано чи пізно призведе до загибелі України.
Як змінити такий менталітет – питання дуже складне, на яке у мене немає відповіді. Цікаво дізнатися вашу думку.
автор – Volodimir Ryba
