11 червня мені несподівано телефонує Ігор Мосійчук, кличе з собою на базу добровольців, обіцяє щось цікаве
Публікую уривок зі своєї книги “ЩОДЕННИК НЕЛЕГАЛЬНОГО СОЛДАТА”, яка зараз готується до друку.
Глава 13. ВЗЯТТЯ МАРІУПОЛЯ
11 червня мені несподівано телефонує майбутній нардеп Ігор Мосійчук, кличе з собою на базу «Азова», обіцяє щось цікаве. Вольф відразу ж зрозумів: будуть брати Маріуполь. Їдь, каже, але без трофеїв не вертайся.
(З Мосійчуком ми були знайомі ще до Майдану. За часів Януковича його разом з активістами організації «Патріот України» Сергієм Бевзом та Володимиром Шпарою посадили за так званою «Справою васильківських терористів», звинувачених у намірі підірвати пам’ятник Леніну у Василькові. Я тоді ходила на всі суди, висвітлювала цей сфабрикований процес і телефоном прямо із СІЗО отримувала від Мосійчука найсвіжіші новини. Після Майдану засуджених «патріотівців» звільнили, з кістяка їхньої організації виник батальйон, пізніше полк «Азов»).
Вранці 12-го з Мосійчуком та Дмитром Корчинським приїжджаю автівкою у Бердянськ. Корчинський сипле афоризмами, каже, що ми зацікавлені, щоб АТО тривала не менше року – тоді за рік ми перейдемо перешийок, і це нікого не здивує; і що Донецьк і Луганськ повинні якомога довше залишатися полігоном для сафарі.
База «Азова» велика, красива, прямо за корпусами море і пляж. На базі бійців – чоловік 250. Кістяк – «патріотівці» в татуюваннях типу «100% racist», інші – люди різних поглядів, які бажають воювати, а не стирчати, як ми, на базах без зброї. Командир де-юре – новоспечений прапорщик МВС Володимир Шпара (Гуманіст), теж мій давній знайомий і один з «васильківських терористів», звільнених Майданом. Реальний командир – Андрій Білецький. В «Азові», крім наших, воюють три шведи, італієць і півтора десятка громадян Росії. Зі знайомих українців зустрічаю, зокрема, активіста «Дорожнього контролю» Андрія Дзиндзю, пізніше він візьме участь у бою за Маріуполь з рідкісним на той момент девайсом – екшн-камерою на шоломі.
Майже відразу ж їдемо з Мосійчуком на розвідку в Маріуполь. В районі вулиць Георгіївська і Грецька – барикада «сепаратистів», над нею майорить прапор «ДНР». Роблю з вікна машини фото. Я знаю: вже завтра воно стане історією, тому що барикади цієї тут більше не буде. Подекуди на стінах – ворожі графіті, на деяких стовпах намальований прапор «ДНР». Але в цілому неподобства небагато, української символіки на стінах, уявіть собі, більше.
Один таксист явно слідкує за машинами, які проїжджають блокпост. Мосійчук зупиняється, проводить з ним роз’яснювальну роботу (погрожує пристрелити).
На блокпосту нам передають затриманого вірменина, у нього знайшли пропуск «служби безпеки «ДНР», шеврони «Російська православна армія», балаклаву і «травку». Затриманий виє і плаче, кричить: «Я хохол», благає не вбивати, читає вірші Шевченка. Балаклава, каже, була йому потрібна тому, що лазив в селі крав.
У ніч на 13-е ми на маріупольському аеродромі. У будівлі аеропорту на підлозі сплять покотом бійці. Дуже холодно, витягаю з багажника куртку Корчинського, загортаюсь у неї і засинаю.
На світанку бійці, вже в екіпіровці і зі зброєю, квадратом шикуються на імпровізованому плацу. Розбирають з ящиків гранати. Нардеп Олег Ляшко, який допомагає «Азову», і генерал, командувач операцією (до нього звертаються Микола Миколайович), виголошують короткі напутні слова. «Сегодня эти твари будут лежать под нами, а мы стоять над ними. И если кто-то погибнет, помните, что в Валгалле нас ждут наши братья, и мы не можем проявить себя перед ними трусами и г*вном», – говорить Білецький.
«В бой!» – і всі залазять у вантажівки й автобуси. Одна вантажівка обшита ДСП – вигляд феєричний, але в ті часи можна було побачити й не таке. (В майбутньому подібні саморобки себе не виправдають, і до 2015 року майже не залишиться навіть «шуцпанцерів», обшитих металом). Я, в тій самій куртці Корчинського, бо похолоднішало – в зеленому бусику з якимись бійцями. Їдемо недовго, проїжджаємо Драмтеатр – втім, я ще не знаю, що це Драмтеатр – і бус зупиняється на одній із вулиць у центрі міста. Бійці вистрибують, займають позиції. Я з фотоапаратом на шиї і камерою біжу за ними і опиняюся під двометровою огорожею з бетонних блоків (за нею, вочевидь, двори), із загоном «азовців», яким керують Білецький (позивний по рації Жовтий) і Гуманіст (позивний Червоний) . Вперше в житті мені судилося побачити реальний бій, і побачу я його одягнена по-цивільному, з відеокамерою в руках – вперше і, думаю, востаннє. Наступного разу я буду вже солдатом, і безліч безцінних моментів пропадуть, не зафіксовані ніким. Але зараз я воєнкор. Поруч зі мною немолодий журналіст звідкілясь із діаспори і дві дівчини – Аня з Першого національного і Катя з газети “Вести”.
Дмитро Корчинський зі своїми хлопцями (серед них Середюк і Лінько) десь на іншій позиції. Ігор Мосійчук під час усієї операції «на телефоні» – вочевидь, забезпечує зв’язок і координацію. (Пізніше шляхи Мосійчука, Ляшка і Корчинського розійдуться зі шляхом Білецького, і з книги спогадів про звільнення Маріуполя будуть прибрані всі згадки про цих людей).
Бій починається із серйозного поранення гранатометника. У нього пошкоджена нога, осколки в печінці, з правої руки вирвало біцепс. (Хірург у маріупольській лікарні скаже трохи пізніше, що руку доведеться ампутувати, але один із друзів пораненого, зрозумівши з якихось фраз хірурга, що той віруючий християнин, почне благати: «Він же теж у Христа вірує, як він тепер хреститися буде?». Можливо, судячи з Валгалли та інших характерних для «Азова» деталей, це не було правдою. Як би там не було, руку лікарям вдалося врятувати).
Коли жахнуло, всі подумали, що по нас відпрацював ворожий міномет. І почався бій.
Стрільба – не гучніша, ніж на полігоні, і абсолютно не страшна. Бійці під прикриттям кулеметних розрахунків починають просування до барикади – тієї самої, сфотканої мною напередодні. «Вся увага на двори і вікна!» – кричать в рацію. З боку барикади і з двох будівель (училища і банку) по нас стріляють. Але щільність вогню низька, у мене враження, що там воюють людей із п’ятеро, а решта відразу ж втекли. З одного з дахів працює снайпер, Білецький дуже спокійно пояснює комусь у рацію, де у стрілка позиція і як його дістати. Пару разів по нас прилітає щось невелике, одного хлопця, який сидів під стіною поруч зі мною, поранило в голову осколком. Його перев’язали, бинт одразу ж просякнув кров’ю, але боєць сміється, показує великий палець.
У кузові вантажівки виїжджає армійська зенітка, лупить по барикаді. З її розрахунком так і не змогли налагодити зв’язок по рації, перегукуються через вулицю: «ЗУшка, ЗУшка, не виїжджайте, у нас кулемет заклинив!».
(Дізнавшись, що мені хочеться на сувенір гільзу від тієї ЗУшки, один із хлопців вискочить під кулі і принесе її мені. Я, в легкому шоці: навіщо, мовляв, можна ж було взяти, коли все закінчиться. «Ні, не можна. Місцеві всі гільзи миттю розтягнуть»).
З протилежного боку барикади працює наш кулемет «Утьос». Горить яскравим полум’ям БРДМ бойовиків, над ним добре видимий з нашої позиції стовп чорного диму. З нашого боку відпрацював РПГшник, далі кілька гранатометників перелазять через паркан у двори, за ними лізе Білецький. Врешті-решт хлопці і вулицею, і дворами прориваються до барикади. Як тільки її взяли, ми, три журналістки, незважаючи на сердиті окрики бійців, вулицею Георгіївською (на яку бойовики вже встигли наліпити таблички «Вулиця Героїв 9-го травня») перебігаємо до барикади ближче і робимо кілька кадрів.
Всередину увійти не дозволяють, кажуть – заміновано. Прапор «ДНР» валяється на мішках – схоже, ЗУшкою перебило держака. Трохи пізніше азовці акуратно розкладуть його на асфальті і сфотографуються на ньому.
Хлопці продовжують зачистку – витягують з довколишніх підвалів і горищ бойовиків і посібників. Затримують всіх, хто ховається по норах і не може підтвердити, що живе або працює в цьому районі міста. Де їх шукати, радісно підказують місцеві. Всього затримано більше трьох десятків, у деяких була зброя. Під час допиту вони повідомляють, що «ДНРівці» знали, що буде зачистка, тому більшість, разом з 17-ма кадировцями, втекли з міста, вивезли багато грошей і зброї, а крупнокаліберний кулемет «Утьос» закопали десь за містом.
Вперше дивуюся, що мені зовсім не страшно. Ані й Каті, судячи з усього, теж. Аня згодом стане фронтовим оператором і побуває в таких бувальцях, в яких, можливо, побувати не доведеться й мені.
14 червня я все ще на базі «Азова» – пам’ятаю наказ Вольфа не повертатися з порожніми руками. Він кричить на мене по телефону в присутності Першого, що якщо нічого не привезу, не пустить мене назад у підрозділ. Я застуджена, у мене повністю зник голос, можу лише тихо шепотіти. Похолодало, сильний вітер, мерзну, теплих речей немає.
Боєць Апіс з Красного Луча показує лист від друга і земляка. Цей чоловік з дружиною подали на конкурс фотографії знімок їх маленької дочки у вінку з квітів. Знімок посів призове місце. Відразу ж після церемонії нагородження заявилися бойовики: “Это твоя дочь на фото? Вы что, хохлы? Убирайтесь в свою западенщину “. Під’їхала сусідка на машині, мужик притьмом посадив до неї дочку, дружину і тещу і попросив вивезти з міста. Його самого почали примушувати їхати «в Славянск на баррикады». Він утік і ховається від них, а вони йому дзвонять. Він каже, що на заробітках в Києві. Вони обіцяють дійти до Києва.
«Азовців» знову піднімають на бойовий виїзд. У Сартані у власника одного з ресторанів нібито ховаються озброєні бойовики. Дві групи, і «німа» я з ними, виїжджають за адресою. Схоже, що хлопців хтось підставив, зливши дезу – ніяких бойовиків немає і близько, в ресторані звичайні люди гуляють весілля, а на майданчику поруч – дитячий день народження. Озброєні бійці в масках заходять у зал, люди кричать, наречена плаче, стара бабка кидається на бійців із ціпком. Намагаюся заспокоїти наречену, напружуючи зв’язки, шепочу їй: «Чого ти плачеш? Нікого ж не побили, не вбили, не затримали. Зараз все перевірять і підуть. Це ж яка пригода в день весілля – дітям потім розповідати будеш!». Але вона мене не слухає, схлипує і ловить ротом повітря.
На дитячому майданчику молода тітка, схожа на питущу, скандалить, що бійці налякали дітей. Боєць Байда знімає маску, запитує в однієї дитини: “Ты испугался?” – “Да-а…” – “Не надо бояться” – і по черзі бере дітей на руки. Я фотографую. Діти швидко розвеселилися, сміються. Одна мама каже: “Не бойтесь, дети, это защитники”. А та перша, нахабна, сичить: «Предательница! Теперь эти фото опубликуют под заголовком “Народ приветствует освободителей».
Увечері двоє «азовців» вийшли у звільнення в місто і зустріли таксиста-самогубцю, який роз’їжджав з колорадською стрічкою. Привезли в розташування. Провели роз’яснювальну роботу. Стрічку примусили з’їсти.
Наступного дня я їду, і не порожня. Я з трофеєм! Це АК-74, перша зброя в нашому підрозділі, що стріляє чергами. Назвала його Іполитом – на честь Кіси Вороб’янінова, який жебракував приблизно так само, як ми вже місяців зо два випрошуємо зброю.
