Все буде Україна

Віктор Бідений – із села Шепіт на Буковині. Працював будівельником. А коли Росія напала на Україну – закінчив об’єкт і пішов у військкомат проситися на передову. У вересні 2014-го його призвали за мобілізацією. Відтоді Бідений із невеликими перервами у війську.

У 40 років він має звання старшини та служить на посаді головного сержанта роти вогневої підтримки 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону.

Про свої ротації, підступність ворога, втрати і мотивацію бути у війську Бідений розповів в інтерв’ю “Новинарні“.

Від Чернівців до Донецька

Віктор Бідений під час інтерв’ю

В армії у 2014-му Віктор був не новачком – раніше він кілька років служив за контрактом на посаді кулеметника у 300-му механізованому полку (існував у 1992-2013 роках, базувався в Чернівцях).

У третю хвилю мобілізації Бідений потрапляє у 8-й батальйон територіальної оборони “Поділля”. Невдовзі підрозділ став мотопіхотним, а у 2016-му – гірсько-штурмовим у складі 10 огшбр.

Молодшого сержанта Біденого тоді поставили санітаром польової лазні. Та за кілька місяців чоловік уже став головним сержантом роти забезпечення.

Перший виїзд – до курортного Бердянська Запорізької області. Восьмий бат підсилював прикордонників проти можливої висадки ворожого десанту з Азовського моря.

Уперше ж у районі проведення АТО його батальйон опинився наприкінці 2015-го. То був Попаснянський напрямок на Луганщині, де підрозділ Віктора на другій лінії підсилював 24-ту механізовану бригаду. Тоді Бідений уже був контрактником.

У 2016-му Бідений – головний сержант взводу снайперів. До них тоді командиром прийшов молодий лейтенант, який за кілька місяців перевівся у Старичі. Тож Віктор прийняв взвод замість нього.

Під Красногорівкою

“Ми тоді стояли на шахті між Мар’їнкою й Красногорівкою. І щойно заїхали та закріпились, як почався інтенсивний обстріл із мінометів – і 82-х, і 120-х. Було “весело”, адреналіну багато”, – пригадує чоловік.

Бідений вважає, що добре впорався з командирськими обов’язками. Серед його бійців були поранені, але не тяжко: “В одного кульове, в іншого – уламкове. Другий і зараз служить, у нього все нормально”.

Під Донецьком бригада Біденого виконувала завдання близько восьми місяців. Після тієї ротації взвод снайперів розформували, і Віктор перевівся в штурмову роту.

Втрати біля Попасної і звільнення Катеринівки

Наступна ротація Біденого – у 2017-2018 роках – знову припала на Попаснянський напрямок.

“Якщо біля Мар’їнки та Красногорівки ворожі позиції були близько, то в районі Новозванівки – далі. Там тільки одна моя позиція була менш як за 400 метрів до ворога. Називалася “Курорт”, – Віктор говорить це й без тіні усмішки, хоча назва “опорника” й викликає іронію. – Там уже були втрати. У першій роті загинув Ростислав Доброшинський (від кулі снайпера 1 серпня 2017 року – “Н”), а в нас на ВОПі – Андрій Добровольський (17 листопада 2017-го під час кулеметного обстрілу) і Ваня Дубей (3 грудня зазнав снайперського поранення в голову, помер, не виходячи з коми, 7 грудня). Андрій був моїм безпосереднім підлеглим. В окопі було одне місце, що треба було перебігти. І куля влучила йому в потилицю. Поки надали допомогу, поки евакуювали. До Попасної не довезли…”

Віктор Бідений

Бідений важко пережив загибель 20-річного Добровольського.

“Це навіть не передати словами. У нас служив і служить Назар. Вони з Андрієм були як два брати, дуже дружили. Купили собі ротвейлерів. Назар потім відвозив те щеня Андрієвій дружині…” – чоловікові бракне слів, аби розповісти цю історію далі. Він тоді виконував обов’язки командира ВОПу.

“Біля Новозванівки ми стояли на більшій відстані одне від одного, в полях. Було таке, що танки виїжджали. Для танка два кілометри – це ніщо фактично, пряма відстань. Вони били по “Курорту”, але не прилітало туди, летіло далі”, – згадує Бідений.

Віктор Бідений

У лютому 2018-го 109-й батальйон бригади “едельвейсів”, де зараз служить Віктор, звільнив Катеринівку. У жовтні 2019-го війська звідти знову відвели. Коли ж українські армійці зайшли в село, решта батальйонів трохи “посунулись” і мусили прикривати побратимів.

Після тієї ротації Бідений близько року пробув удома – хотів відпочити, поробити ремонти.

Читайте також:
“А ми тут і були під контролем”. Як живе Катеринівка на Луганщині, взята ЗСУ

“Ми ту посадку з росіянами з двох боків різали”

У 2019-му чоловік підписав новий трирічний контракт. Майже одразу – ротація в районі Маріуполя. Батальйон Віктора тримав оборону коло Павлополя. Та ротація видалась непростою – позиція Біденого, наче півострів, виходила трохи вперед за лінію оборони.

Із побратимами в районі Павлополя

Вони заходили перебіжками: спершу занесли боєприпаси, відбігли, занесли продукти, знову відбігли. І так – “перебіг-заліг” – усю ротацію, близько дев’яти місяців.

“Я перетворився на сову: вночі не спиш, удень трохи подрімаєш, і все. Був старшим посту. І противник із нами – в одній посадці, за 250 метрів. Ґрунт такий липкий, копати важко. З боку асфальтованої дороги найманці підходили до ста метрів і прострілювали. Із боку посадки – до сімдесяти метрів. Доки ми не вирізали посадку, доти вони й підходили”, – розповідає старшина.

Окупанти відкривали вогонь зі стрілецької зброї, АГС, підствольних гранатометів, згодом почали працювати снайпери. Одного нашого бійця поранили в руку, коли він дивився у тепловізор – перебило кисть. Руку врятували, але у військо він уже не повернувся.

Віктор Бідений

“Потім поранили Ваню, ми його звали “Дід”, бо старший уже. Стріляли в пахову зону. Влучили в ногу. Наскрізне поранення, куля перебила кістку. Він лежав на витяжці, імплант ставили в кістку. Й Андрія поранило тяжко, він багато дуже крові втратив. Але врятували. Живий, але кульгає.

ЙОМУ ТЕЖ У ПАХ ЦІЛИЛИ. ТО БУЛА ЖІНКА-СНАЙПЕР.

Ми навіть голоси чули – вони були настільки близько. До нас приїжджали хлопці з розвідки, готові були відпрацювати. Але якщо вони нанесуть ворогу втрати, ми тоді не зайдемо і не вийдемо. Ось така патова ситуація. У мене був дуже важкий захід на ВОП і тяжкий вихід. Навколо поля, ними особливо не відступиш, якщо накриють”, – розповідає Бідений.

Вирізання посадки було мало не спецоперацією, щоб покращити видимість та ускладнити ворогові можливість наближатися й обстрілювати спостережники “едельвейсів”. Українські вояки пиляли дерева просто перед собою, адже збоку це було б важко робити.

Нарукавний знак 108-го батальйону

“Вони (бойовики) це бачили, бо вони так само в наш бік різали посадку. То так виходить, що ми одне одному давали пиляти дрова. Потім ними топили. Двох зайців убили: і видимість покращили, і дров нарубали”, – розказує старшина.

Нинішня ротація біля Горлівки, каже Бідений, навіть дещо легша, ніж біля Павлополя. Від його підрозділу ворог стоїть далі.

Віктор Бідений із побратимами під Горлівкою

Чому і досі воює, Бідений пояснює дуже просто: “У мене є син, зараз він закінчує 11-й клас, а тоді (на початку війни) ще був маленький. Потрібно зберігати сім’ї, зберігати свої території. Так само, як діди-прадіди воювали за ці землі, так і ми мусимо воювати. Це ж наша земля з покоління в покоління. Я мрію, щоб наші діти жили в квітучій Україні, щоб наша держава була сильна”.