Скажу відверто, мій візит в Ужгород був морально важким. Я мізками себе вмовляла, що я в Україні. Бо інакше...
Нарешті ці загрози озвучені офіційно посадовою особою на найвищому рівні.
Скажу відверто, мій нещодавній візит в Ужгород був морально важким. Це перша поїздка в Закарпаття, коли в мене було достатньо часу поринути у місцеве життя, походити книжковими крамницями (для мене асортимент книжкових магазинів – це потужний маркер), поспілкуватись з місцевими людьми.
Я мізками себе вмовляла, що я в Україні. Бо інакше це не відчувається.
Я навмисно дивилась кілька днів місцеве телебачення. 112 і Newsone – малі діти на тлі закарпатської критики влади і випячування регіоналізму. В книжкових магазинах купа “сепарської” літератури, я собі придбала, тепер вивчаю – бо не думала, що все аж так потужно. Ні, там немає закликів до повалення влади, але там і немає ідентифікації з Україною.
Про мову – скажу прямо, в Харкові я зі своєю українською почувалась комфортніше. Я народилась і виросла в Києві (так, не україномовному в тотальному вимірі), але я звикла, що коли ти говориш українською, то співбесідник одразу переходить у відповідь.
В Ужгороді жодного разу до мене не переключились на українську мову, окрім рецепції в отелі. Так от, в мене величезне питання – а спецслужби, уряд, президент знають про це? Звісно, знають. Недооцінюють загрозу? Чи переоцінюють свої сили? Думають, що у разі спалаху миттєво впораються з загостренням?
p.s. Я, звісно, по всіх закутках Ужгороду не була, але менше з тим, побачила лише ТРИ білборди з обличчями кандидатів у президенти. Два – він, один – вона. Я не підтримую жодну політ силу, але інформаційної боротьби за прихильність місцевих виборців мною не виявлено.
Анна Маляр
