Ти yбuв нашого сина. Ангелики гріють його малюсінькі ніжки крильми, – тихо мовила Надя
Вона хотіла сина…Владислав вибирав собі «коханих» вродливих, модних, з ногами «від вух». Але до штампу у паспорті не доходило. Не уявляв себе у ролі сім’янина. Розваги – це саме те, що йому потрібно. Деякі з дівчат, які мріяли про заміжжя з красунчиком, але зрозуміли, що чекати доведеться до сивого волосся, йшли від Влада. А декого сам залишав. Аби похвалитися перед друзями, мовляв, кому вона така потрібна… Насправді ж, бачив: «кохання» ось-ось махне йому на прощання ручкою, тому діяв наввипередки.
…Надя стала черговою «жepтвою» Влада. Хоча хлопець не проти був і одружитися. Не так на дівчині, як на її статках. Братів-сестер у Наді не було. Удівець-батько займався бізнесом. І все добро, яке пристарався, відійде улюбленій доні. Й дідусі-бабусі щось підкинуть. Бо внучку люблять.
Максим називав доньку не Надею, а Надією. Бо вона справді була його єдиною надією, яскравим промінчиком, задля чого жив, працював…
…Наді було п’ять років, коли не стало матері. Пoмерла при пoлогах. Мав народитися хлопчик.
Надю готували до появи братика, аби потім не було ревнощів, що маленькому дістається більше уваги. І вона вже любила малюка. Складала у коробку свої іграшки, з яких «виросла». Щоранку заглядала до ліжечка, сподіваючись, що лелеки вже принесли братика. Він мав зватися Дмитриком. Чомусь так вирішила.
Маму забрали до пoлoговoго вночі. А вранці її не стало. І малюка також.
Надя не одразу зрозуміла, що трапилось. Навіть після пoхорону довго чекала на обох…
– Коли я буду така велика, як мама, тоді в мене буде маленький братик, – казала Надя. І продовжувала складати в коробку іграшки.
…У Максима були короткі романи з жінками. Але вдруге так і не одружився.
…У Наді були залицяльники. Але Влад добряче закрутив голову. Він це вмів. Тільки не поспішав знайомитися з родиною дівчини. Надиного батька побоювався. І недаремно. Максимові хлопець не сподобався. Доньці вирішив поки нічого не казати. Поділився думками зі своєю матір’ю.
– Максиме, сину, ти так всіх хлопців від Надійки повідганяєш.
– Хай університет закінчить, а тоді про заміжжя думає. Куди поспішати? І той хлопчисько… Не лежить мені душа до нього. От, наче, відчуваю щось лихе…
– Максиме, мені так хочеться правнучка чи правнучку поняньчити.
…Коли Надя дізналася про вагітність, зраділа:
– У мене ж син буде? Правда?
– Ще не знаю, – відповіла лікарка. – Треба трішки зачекати.
– Звісно, син…
Найперше про вагітність розповіла Владові. Той отетерів:
– У твого батька грошей на aбopт не вистачає?
– Що?! Що ти таке кажеш?! Який aбoрт?! Не хочеш одружуватися – не треба. Без тебе впораюсь.
– Ну, чекай, чекай… Це я згарячу… Несподівано якось… давай, подумаємо… Ти – студентка. З дитиною вчитися і складати іспити тяжко.
– Владе, я все сказала.
– Та я готовий іти до загсу хоч уже. Я ж кохаю тебе. Але…
– Справді кохаєш?
– Справді.
– І до загсу хоч уже?
– Угу.
– Ні, краще завтра. Треба батькові сказати.
– Угу.
…Максим звістку сприйняв стримано. Він був радий народженню внука чи внучки, а от щодо Влада…
– Це буде хлопчик, тату.
– Звідки знаєш?
– Я завжди це знала.
Надя не хотіла пишного весілля. Але Максим наполіг.
– Ну, як вам? – хвалився Влад перед друзями. – Все тестеве добро – Надьчине придане. Заживу…
Влад кілька разів обережно заводив мову про дитину, мовляв, ранувато все-таки батьками ставати. Надя злостилася. Він замовкав.
…Надя затрималася в бабусі. Почало темніти.
– Шкода, що батька нема вдома, аби приїхав за тобою. Виклич таксі. Або зателефонуй чоловікові.
– Бабусю, скільки тієї дороги?! Прогулянки нам з маленьким корисні. До речі, завтра йду до лікарки. Вже точно буду знати, що народиться хлопчик.
– Не заговорюй мені зуби.
Зателефонувала до Влада. Сказав, що не вдома.
Надя майже доходила до будинку, коли хтось з розгону збив її з ніг. Вирвав з рук сумочку. Боляче вдарив. Здається, вона упізнала нападника. Удар. Ще удар…
Її знайшов незнайомий чоловік, який гуляв із собакою.
До тями прийшла в лікарні. Намагалася пригадати свого кривдника. Щось таке знайоме. Не змогла…
Потім сказали про втрачену дитину. Нерви не витримали. Свідомість також…
… – Ваша донька почала малювати, – сказав лікар-псuхіатр Максимові.
– Вона ніколи раніше малюванням не займалася. Це добре, чи зле?
– Можливо, вона через малюнки «розкаже» хто її скривдив. Бо спілкуватися вперто не бажає.
– А що вона малює?
– Дітей.
– У нас… у Надії є шанси на одужання?
– Так. Вірю, що вона впорається. До речі, чому її чоловік не провідує?
– Цікаво. А мені казав, що ходив до лікарні.
…Максим уже вкотре намагався розговорити доньку. Мовчала. Переглядав її малюнки. Надя малювала простим олівцем. Не знав, що у неї так талановито це виходить. За інших обставин радів би, але… Лікар сказав хвалити доньку. Треба позитиву.
– Які у тебе гарні малюнки, Надіє! Принести тобі ще олівців?
– Зорі заколисують його сон. Ангелики гріють малюсінькі ніжки крильми, – тихо мовила Надя.
– Ти заговорила! Доню, ти заговорила! – Максим обійняв Надю і заплакав.
– Ангелки гріють його…
– Кого, Надіє?
– Сина. Мого сина…
…Лікар втішав Максима: Надине здоров’я поліпшується. Вона менше малює. Більше розмовляє. Але щойно заходить мова про чоловіка, одразу замовкає і плаче.
– До речі, ваш зять так і не прийшов до лікарні провідати дружину.
– Я з ним говорив. Казав, що дуже хвилюється.
– Він чогось боїться…
Коли Максим сказав, що Надю скоро випишуть, Влад сполошився і несподівано заявив:
– Я буду жити вдома. І ще… я хочу розлучитися.
– Ти що, вирішив доконати мою доньку? А, може, це й краще, що залишиш її.
…Минув час. Надя повністю оговталась після пережитого. І… втратила дар до малювання. Дивується: як це їй вдавалося? Працює у батьковій фірмі. З Владом давно розлучилася…
– Бабусю, я хочу народити дитину, – якось завела розмову Надя. – Мені вже скоро тридцятка.
– Знайди порядного чоловіка, вийди заміж і…
– Я не хочу заміж. Хочу тільки дитину.
– Пліткувати будуть.
– Це – найменше, що мене хвилює.
…Надя нікому не зізналася, від кого завагітніла. На батькове запитання відповіла:
– Сподіваюсь, ти будеш любити свого внука.
Максим завіз доньку на чергове обстеження.
– Як там наш хлопчик? – запитав, коли Надя вийшла з кабінету лікаря. – Треба бабусі зателефонувати.
– Усе гаразд. Він такий гарненький… Ой, здається, я побачила… Тату, зачекай хвилинку, зараз повернуся.
Надя вийшла на вулицю вслід за чоловіком і жінкою, якій ось-ось народжувати.
– Влад?! – гукнула.
Чоловік обернувся. Щось сказав жінці. Підійшов до Наді. Розгублено дивився на свою колишню дружину.
– Хм… Ти?! Вагітна? Вийшла заміж?
– А ти що тут робиш? – запитала Надя.
– Моїй дружині скоро народжувати. Важко їй. Почуває себе не дуже добре. Привіз, щоб оглянули. Кажуть, в лікарню треба.
– Я згадала, Владе. Все згадала. Це ти напав на мене і побив. Вирвав сумку, аби подумали, що це був звичайний грабіж. Ти вбuв нашого сина. Ти не хотів, аби він народився. А потім боявся прийти до лікарні, аби я не упізнала в тобі свого кривдника. Звісно, на волі краще, ніж у в’язниці.
У Влада затрусилися руки.
– Це було давно, – прошепотів перелякано. – Справу закрили. Ти хочеш?.. Ти вирішила?.. Ти скажеш?..
– Не хвилюйся. Нікому нічого не скажу. Хтозна, як відреагувала б твоя дружина, дізнавшись, що її чоловік убив свого першого малюка. Я не хочу, аби через тебе постраждала ще одна дитина.
– У нас буде двійня…
Ольга Чорна
журналіст, блогер, газета “Наш ДЕНЬ”
