Казка про втомлену жінку
Вона вже й не пам’ятала, коли в останній раз відчувала себе відпочившою, повною сил і бажання жити.
І так все тривало до того моменту, коли тінь Втомленої Жінки відокремилася.
Це було літнім жарким днем, коли потрібно було зробити чергову важливу справу, тому що не «відкладай на завтра те, що можна зробити сьогодні», «без праці не виловиш і рибку зі ставка», «хто не працює, той не їсть».
Саме це довело жінку до піку втоми. Тінь стала віддалятися від неї, залишивши свою господиню сидіти без сил на офісному стільці.
Жінка благала Тінь: Будь ласка, повернися до мене! Ти йдеш і разом з тобою йде вся моя сила …
Тінь відповіла: Так, вірно. Адже я – берегиня твоєї Енергії. Але я більше не можу тобі допомогти. Ти вичерпала майже всю свою силу, не заповнивши її запаси. Ти довела себе до повної знемоги. Подумай гарненько: чому все це з тобою сталося?
Без тебе мені буде складно це зрозуміти. Будь ласка допоможи мені!
Тінь трохи подумала, а потім погодилася. Добре. Але тільки за умови, що ти пройдеш три випробування, які звільнять твою Енергію. Згодна? Звичайно!
Тоді слухай. Завдання перше: відчуй свою спину, свої плечі. Чи відчуваєш ти нестерпний тягар?
Втомлена Жінка кивнула. Як їй цього не відчувати? Скільки років вона тягає невидимі важкі мішки. Тоді віддай не свою ношу тим, кому вона буде по плечах. Віддай цим людям ЇХ ЖИТТЯ. Це їх уроки, це їх перемоги, це їх розвиток. А свою частку залиш. І тоді ти зможеш почати жити своїм життям.
Ох, як важко було жінці зізнатися собі в тому, що вона несе тягар, зовсім не їй призначений.
Це було їй не під силу, це висмоктувало її енергію: турботи подруг, чоловіка, батьків. Вона тягла на собі всі їхні проблеми, всі їх труднощі і намагалася вирішити їх, але ставало тільки гірше. Всім. Але тепер все, вистачить: відтепер нехай кожен живе своїм життям. Втомлена Жінка закрила очі, уявила кожного, чию ношу вона колись по «доброті» своїй звалила на себе, і подумки віддала їх частку. Як тільки Втомлена Жінка звільнилася від непосильного тягаря, її телефон почав дзвонити. Це шукали її всі, хто колись звалив на неї всю цю тяжкість.
Втомлена Жінка злякано подивилася на свою Тінь: Що мені робити? Вони зараз почнуть знову просити мене забрати їх ношу!
Тінь залишалася невблаганною. Якщо хочеш бути здоровою, якщо ти хочеш, щоб всі ці люди прожили повноцінне життя, не шкодуючи ні про що, тоді пройди друге випробування: навчися говорити «ні», коли це необхідно.
Жінка кивнула, але відчула, що друге випробування, мабуть, ще складніше першого.
Як відмовити? Що про неї подумають? А раптом з нею перестануть спілкуватися? А раптом її почнуть не любити?
Але робити нічого. Вона відповіла на дзвінок своєї подруги. Розмова була безглуздою: подруга вмовляла зробити за неї всі справи, а Втомлена Жінка все виправдовувалася і виправдовувалася.
Тінь підійшла до своєї підопічної і тихо підказала: Для того щоб навчитися говорити «ні», спочатку потрібно розучитися виправдовуватися. Інакше люди відчують твою невпевненість і будуть продовжувати переконувати тебе до тих пір, поки ти не здашся і не звалиш на себе їх тягар.
Жінка кивнула і закінчила розмову з подругою твердим, невблаганним і в той же час повним співчуття «ні».
Це звучало мовою серця приблизно так: ти мені дуже дорога, саме тому я бажаю тобі, щоб ти жила своїм життям, повір саме тоді можна відчути себе щасливою: всі випробувавши, послані долею. У них ти вчишся цінувати те, що у тебе є, і ти прагнеш до своєї мрії, знаходячи для цього всі необхідні якості.
Звичайно, не всі зрозуміли Втомлену Жінку. Хтось дійсно перестав з нею спілкуватися (і чи один?), Хтось образився (та, потрібен час, щоб звикнути жити своїм життям і поважати життя іншої людини), а хтось з цим змирився.
Тінь сказала: Прийшла пора пройти третє і останнє випробування. І тоді до тебе повернеться твоя енергія, твоє бажання жити. Навчися відпочивати. Дозволь собі відпочивати. А для цього ти зустрінешся з тим, хто тобі найбільше заважає – зі своїм Почуттям Провини.
Третє випробування було найпідступнішим.
Почуття Провини безжально змінювало свої личини і голоси. Як тільки Втомлена Жінка намагалася відпочити, Почуття Провини підходило до неї і маминим голосом говорило: Як? Ти знову байдикуєш? Я тут працюю, працюю, а ти прохолоджуєшся! Як тобі не соромно! Але ж сьогодні стільки справ!
Або чувся татів голос: Якщо ти цього не зробиш, то ніхто не зробить. Все піде прахом. Що? Втомилася, кажеш? Чому ти втомилася? Ти ще нічого не зробила! Працювати, працювати треба більше, працювати!
Або Почуття Провини говорило голосом бабусі: У нашій родині ніколи ледарів не було. Я ось кручусь цілий день, не сяду навіть. І ти повинна бути такою ж.
Голоси вимагали і дорікали, і жінка зрозуміла, що вона не зможе відпочити, не зможе, навіть якщо буде лежати на дивані годинами, навіть якщо поїде у відпустку на край землі … І тоді виник цей крик, крик її бунту: Я маю право на відпочинок ! Я знімаю з себе закляття заборони на нього. Відтепер я буду не тільки працювати, а й повноцінно відпочивати. Адже існує не тільки день, а й ніч. Активність змінюється відпочинком і в природі.
Навіть природа, Велика Жінка, відпочиває! Я не байдикую, а відновлююся, щоб бути здоровою, щасливою, повною натхнення і творчих сил.
І тоді я буду робити щось не тому що «повинна», я буду робити все з любов’ю, з радістю, з щирим бажанням. Цього монологу вистачило, щоб Почуття Провини зникло.
Втомлена Жінка усвідомила, що завжди намагалася бути хорошою для когось і тому заборонила собі жити своїм життям, заборонила собі відпочивати, мати свою думку. І від цього ніхто не став щасливішим, все лише тільки ускладнювалося. До тих пір, поки вона зовсім не видихалася. Цей день був найнадзвичайнішим для відпочившої Жінки.
Вона з насолодою прийняла квіткову ванну, лежала на дивані з улюбленою книжкою, милувалася неймовірною красою заходу, вдихаючи аромати вечірньої роси, слухаючи голос щасливих надій, відчуваючи биття в своєму серці, до якого повернулося життя.
До неї поверталася не тільки Енергія, до неї поверталися Здоров’я, Краса, Радість, Натхнення, Спокій …
І все це тільки через те, що одного разу Втомлена Жінка нарешті дозволила собі … відпочити.
