Автобус Київ-Харків. Один з пасажирів сів біля мене. Сам із Баку, вже пенсіонер. Їде в Харків, щоб попрощатися з жінкою, з якою познайомився 4 роки тому на курорті.
Автобус Київ-Харків забирає ще й пасажирів з аеропорту Бориспіль, якщо вони є. Цього разу було четверо, один із них сів біля мене. Привітався, познайомився, розговорилися. Сам із Баку, вже пенсіонер, їде до Трускавця з заїздом до Харкова, аби попрощатися із жінкою, з якою 4 роки тому познайомився на курорті. Бачились по два рази на рік, відпочивали разом.
— А чому ж їдете, якщо не хочете продовжувати зустрічатись і разом їхати на відпочинок цього разу?
— Хочу сказати, дивлячись у вічі, чому наші стосунки не складаються, чому почав відчувати відразу… Та й вона плаче, просить приїхати… Спочатку все трималось суто на принципі чоловік-жінка. Потім якось вона запросила своїх подруг і мені здалось, що я потрапив у барлогу україноненависників, хоча всі вони громадяни України. Я дуже поважаю українців, люблю Україну і єдине, що мене напружувало, це те, що українці між собою розмовляють російською. Мені, азербайджанцю, це не зрозуміло. Я теж, як і всі з мого покоління, вивчав російську, але між собою ми ніколи не говоримо російською. Так от, ті жінки з ненавистю говорили про Україну, сичали наче змії. І тоді я вперше побачив свою жінку зовсім іншою. Працює вона в податковій, державній структурі. Мене просто вбило, що людина може там працювати і так ненавидіти країну проживання. Всі вони розмовляють в житті російською, радіють окупації росією, чекають путіна.
Я тоді обурився, сказав, що не розумію їх. Ми, азербайджанці, знаємо, що таке росія і її війська. Думаю, ви чули про Чорний січень або Кривавий січень — придушення політичної опозиції радянськими військами 20 січня 1990 року в столиці Азербайджану — місті Баку, що завершилось загибеллю понад сотні мирних жителів, в основному азербайджанців. У вас чотири роки війни, росіяни вбивають українців, а у Харкові таке говорять! З того часу у мене пропало бажання зустрічатись із нею, не поважаю двуликих людей. Ще тоді я сказав усе, що думав. Та вона вважала, що то просто гарячий азербайджанський темперамент говорив, що все минеться. А я не можу забути ні тих розмов, ні того шабашу рузькаваміра, який я сам ненавиджу… Те, що нашим стосункам кінець, це однозначно.
…Я вийшла в Полтаві. Вже минуло два тижні з того часу і я вирішила поділитися цією історією з вами. Громадянин іншої країни так вболіває за Україну, а ті, які тут живуть, знищуюють її зсередини. І при цьому їхати до раші не хочуть, бо їм тут комфортно. Вони мають тут роботу, житло не куплене на власні гроші, а отримане від держави, живуть безбідно і плюють на землю, по якій вони не ходять, а топчуть її… Вони зміцнюють тут позиціії російської мови і раші заодно.
Азербайджанці після Чорного січня зробили усе можливе, аби тисячі росіян виїхали з країни до своєї раші. Азербайджанці на все життя запам’ятали зло, принесене росіянами. Розповіли про це своїм дітям. Не можна бути толерантним до зла. Не можна потурати україноненависникам в Україні. Потурати злу — бути співучасником.
Тамара Лозова
