Щоночі вона втікала з дому через вікно, поспішала до мoгuли “свого Миколи”. З ним їй було так легко!
Сімнадцятирічна випускниця Галина вирізнялася з-поміж ровесниць старанністю у навчанні, а ще порядністю. Була дуже спокійною та врівноваженою дівчиною. Не було їй часу за книжками і про кавалерів подумати: готувалася до вступу в інститут, студіювала історію.
Того осіннього вечора мати, чого не бувало ніколи раніше, відпустила доню з подружками на весілля “в запорожці”. Не дуже Галині й хотілося йти, щось ніби стримувало її. Але коли до хати увійшли дівчата, десь поділося і відчуття незрозумілого хвилювання. Усі разом весело поспішили у той бік села, звідки долинали музики та гомін молоді.
Дівчина рідко брала участь у подібних гуляннях, тож, на відміну від ровесниць, причаїлася в тіні, нишком спостерігала за тим, що відбувалося довкола. Молодь веселилася, танцювала, співала пісень. Якось ненароком Галина зупинила погляд на юнакові середнього зросту з густим русявим волоссям та великими блакитними очима.
Напевне, гарніших за нього вона ще не зустрічала у своєму житті. В цей час до Галі підбігла її найкраща подруга Ольга, яка поспіхом повела дівчину знайомитися зі своїм братом. Можна лишень уявити, що відчувала невпевнена у собі дівчина, коли побачила перед собою саме того, хто так впав їй у вічі.
– Мене звати Микола, – сміливо простягнув Галині руку.
– А мене – Галя, – ледь чутно промовила.
– Потанцюємо? – звернувся юнак до нової знайомої і, не почувши відповіді, а лише прочитавши згоду на обличчі, закружляв у танку.
Ось цим і скінчилося їхнє знайомство: одним-єдиним танцем, короткою зустріччю. Інша б не приділила цьому ніякої уваги. Але не Галя. Вона ще на весіллі зрозуміла, що закохалась.
Миколу призвали в apмію. Пішов служити, так нічого й не дізнавшись про Галине кохання. Дівчині ж залишалося одне – чекати. Бо знала, що кохати так, як його, не зможе ніколи й нікого у світі.
За півроку до Миколиної родини надійшла страшна звістка про те, що їхній син зaгuнув. Болючішої новини не було і в житті Галини. В той день, коли привезли тiло коханого, наче на крилах, полетіла вона до свого єдиного і неповторного. Не соромилася ні сільських жінок, ні Миколиних родичів, його матері, цілісінькі день і ніч сиділа біля пoмepлого, ні на мить не заплющивши заплаканих очей. Ніжно гладила його блискуче волосся та, немов із живим, говорила, говорила… Ніхто не втямив на пoхopоні – що ж це таке із дівчиною коїться? Першим і останнім Галининим подарунком Миколі стала зроблена власноруч велика біла паперова квітка, яку вона приколола йому на гpyди.
Миколу пoхoвали. Не стало юнака. Ніби й не було його ніколи. Тільки Галя в це не вірила. Бо любити його стала ще дужче, хоч, здавалося, сильніше уже не кохають. Тішилася тим, що милий серцю хлопець відтепер буде поруч, в селі, і вона щодня зможе з ним зустрічатися. Але боячись матері та розголосу односельців, Галина влаштовувала “побачення” у пору, коли ніхто не заважав. Щоночі вона втікала з дому через вікно, поспішала до мoгuли “свого Миколи”. З ним їй було так легко! Вона нарешті розповіла про свої невгамовні почуття, “радилася”, куди краще вступати, просила, щоб він і наступного разу на неї чекав.
Так продовжувалося майже 40 ночей. Якось на світанку, коли дівчина затрималася і поверталася з клaдoвища світлої пори, її помітили й розповіли про це матері. Збентежена і водночас розгнівана, жінка безжaлісно пoбuла доньку.
А ввечері все одно твердила матері: “Я люблю його. І любитиму завжди”.
Вона й справді кохала понад усе. Її почуття були настільки сильними, що дівчина вирішила стати дружиною “живого” для неї Миколи. Зібралася, пішла в будинок його матері з намірами залишитися в ньому назавжди, стати невісткою. Просила, плакала, вмовляла. Та хіба це можливо?
Минув випускний вечір. І ось Галина – вже студентка першого курсу. Щосуботи вона їхала додому з букетом живих квітів і насамперед поспішала на мoгuлу до свого хлопця.
У Луцьку вона зустріла Сергія, юнака, який зовсім не був схожий на її коханого Миколу. Хлопець запропонував їй вийти за нього заміж.
Сказати “ні” Галина могла б одразу і не шкодувала б про це. Тільки от матір було жаль, бо не могла вона змиритися з долею наймолодшої доньки. А Сергій був насамперед добрим другом дівчини, бо коли вона про все йому розповіла і наголосила, що ніколи не покохає його так, як Миколу, який залишиться у її серці назавжди, зрозумів Галину. Вони одружилися.
У їхній оселі насамперед очі стрічають портрет молодого блакитноокого юнака, якому й досі дарує квіти та, що кохає й дотепер
