Коли вітчима не стaло, мати приїхала до нас в гості і сказала: «Старy забереш ти. Тобі тато квартиру залишив, відпрацьовуй »
Причина проста: свекруха народила його «в дівках». Його молодші сестра і брат з’явилися вже в законному шлюбі.
Свекруха примудрилася з 3-х річною дитиною охомутати досить заможного чоловіка. Вітчим чоловіка одним з перших почав свою справу, відкрив якийсь кооператив ще в кінці 80-х. Благополучно пережив 90-ті, не розорився в двохтисячних.
Дітей на своїх і чужих вітчим Мирослава ніколи не ділив. Порівну купував одяг, іграшки, порівну і ременя міг всипати, якщо було за що. А от свекруха нащадків розділяла:
– І навіщо я тебе народила, – частенько говорила синові, – всю сімейну картину псуєш. Всі у нас біленькі, а ти весь в тата вродився. Чорний, як смола.
Чим завинив Мирослав, який квиток в життя у мами не випрошував – незрозуміло. Тим більше, що матері він не завадив побудувати особисте життя. А у вітчима грошей ніколи не бракувало і зайвий рот в сім’ї нікого не обтяжував. Ставлення матері до Мирослава засвоїли з дитинства і молодші сестра з братом.
Уже в дитячих сварках: «ти ніхто», «ти нам не рідний», «мій татусь тебе напуває і годує», – щедро звучало з вуст сестри Марини і брата Артема.
– Знаєш, – говорив чоловік ще в перші місяці нашого шлюбу, – у мене таке відчуття, що вітчим моя єдина рідна людина в цій родині.
Із свекрухою я майже не спілкувалася, ну не цікава їй була дружина нелюбимого сина, при знайомстві вона подивилася на мене гидливо і мовила:
-Ну чого ще було чекати від нього? Живіть, як хочете і де хочете.
І ми жили. Знімали квартиру, зате ні від кого ні в чому не залежали. А через рік після весілля вітчима не стало.
Раптово. Точніше раптово для всієї родини, сам свекор, ніби щось відчуваючи, папери упорядкував. Будинок дістався свекрусі, а кожному з дітей, включаючи і пасинка, вітчим відписав по двокімнатній квартирі. Вся нерухомість була оформлена дарчими. А основне – заповіт, який стосувався фірми, вітчим чоловіка ухвалив розкрити через півроку.
-А йому за що? – сестра Марина була у нестямі, тикаючи пальцем в сторону мого чоловіка вона повторювала, – він якесь відношення до тата має?
Свекруха теж була незадоволена: не заслужив. Проте, ми виявилися власниками житла. Жили ми спокійно в новій квартирі два місяці, а потім нас зволила відвідати свекруха.
Значить так, – заявила свекруха, – стару забереш ти.
Яку стару? Ми нічого не зрозуміли.
Яку, яку, мою свекруху, – заявила мати чоловіка, – на що вона мені здалася, я її все життя терпіти не могла, а тепер її до мене? Щоб я їй памперси міняла?
Виявилося, що ні сестра, ні брат Мирослава теж не захотіли, щоб бабуся жила з ними, а одна вона вже не могла жити і потребувала догляду: після інсульту у жінки відмовили ноги.
Тобі тато квартиру залишив, – заявив брат Артем, – ось і відпрацьовуй.
Ми з чоловіком порадилися і взяли до себе Ірину Василівну. Вона виявилася жінкою з гумором, дуже цікавою і життєрадісною людиною. Природно їй було прикро, що рідні внуки з нею так вчинили, вона сказала в перші ж дні:
-Мати їх розпестила, невістка моя, а тебе, Мирославе, мій син завжди любив і хвалив. Ти для нього завжди був рідним, а для мене ти тепер більше, ніж рідний.
Марина і Артем відвідувати бабусю не вважали за потрібне. Ні дзвінка, ні візиту. Доглядати за Іриною Василівною було не важко, вона на кріслі-каталці примудрялася навіть вечерю нам з чоловіком приготувати. А ще через 4 місяці було оголошено заповіт вітчима, що стосується активів його бізнесу. Він все заповідав своїй матері. Треба було бачити обличчя свекрухи, і її молодших дітей.
-Бабусю я забираю, -сказала Марина, підійшовши до нас.
-Не ти, а я, – замайорів Артем.
-А хто вам сказав, що я хочу переїжджати? – запитала Ірина Василівна жадібних онуків, – мені добре у Мирослава і я нікуди не піду.
Вона так і залишилася у нас, майже відразу, подарувавши моєму чоловікові все, що їй дісталося за заповітом покійного вітчима. Свекруха, зовиця і дівер намагалися оскаржити це, був суд, але вони програли.
Їм і так дісталося багато, але про запас багатство не пішло. Артем примудрився влізти в якусь сумнівну історію, квартиру довелося продати за борги, він повернувся жити до матері.
Марина вийшла заміж, але з чоловіком не зжилася, її дітей виховує свекруха, а сама сестра чоловіка влаштовує особисте життя. Нещодавно Ірини Василівни не стало. Розбираючи речі бабусі ми знайшли акуратно складений аркуш, писав вітчим Мирослава:
«Мамо, якщо зі мною щось трапиться, іди жити до мого Мирослава. По-моєму, з усіх моїх дітей, він найдостойніший, хоч по крові він нам і не рідний. Прости за те, що не зміг виховати такими ж Маринку з Артемом »…
